Розробка нових ліків в Україні. Утопія чи реальність?

Подивився я нещодавно інтерв’ю завідувача відділу хімії біологічно активних речовин Інституту органічної хімії НАН України доктора хімічних наук Дмитра Волочнюка академіку Володимиру Семиноженку в рамках проєкту «Про науку. Компетентно» для YouTube-каналу НАН України.

У 2014 році академік Семиноженко був ініціатором Програми з розробки нових лікарських засобів. Власне, й Інститут молекулярної біології і генетики НАН України долучився до виконання цієї програми.

Як я зрозумів з інтерв’ю, Володимир Петрович намагається відновити цю програму, отримати для неї державне фінансування. Чи будуть розроблені нові ліки, нові технології? Відповідь на це запитання досить дискусійна. Але те, що ініціатива академіка Семиноженка позитивна, це очевидно. Будь-яке додаткове фінансування для національної науки корисне. Будуть куплені нові прилади, науковці зможуть отримувати більшу зарплатню.

Проте це інтерв’ю з паном Волочнюком викличе в державних чиновників, на мій погляд, великі сумніви в доцільності такої програми. 

Висновки Дмитра Михайловича заперечують її доцільність. Він вважає, що розробка нових ліків за повною схемою – досить дороге задоволення для українських наукових установ та національних фармацевтичних компаній. Потрібне досить потужне державне фінансування. Зрозуміло, отримати таке фінансування під час війни з Російською Федерацією нереально. Як кажуть: спускайтеся, куме, на дно і не тратьте сили.

Нехай мій колега пан Волочнюк не ображається на мене, але я маю альтернативний погляд на доцільність цієї програми.

Спочатку прокоментую деякі думки з його інтерв’ю. Власне, все інтерв’ю було своєрідним панегіриком контрактним дослідженням, роботі компанії «ЄНАМІН» у форматі аутсорсингу для західних компаній.

Чому так сталося, що потужна українська компанія, яка активно пропонувала на західному ринку синтез на замовлення, астрономічні за кількістю бібліотеки хімічних речовин, нині здає в оренду своїх співробітників у форматі FTE?

Усе досить просто. ЄНАМІН примусили працювати у форматі аутсорсингу інформаційні технології, які різко зменшили потребу фармацевтичного ринку в хімічних речовинах. Біоінформатика нині в тренді. Думаю, що це не новина для Дмитра Михайловича. Але чи знає він про інші тенденції, які і в майбутньому будуть забирати роботу в медичних хіміків?

На мій погляд, ситуація для медичних хіміків буде погіршуватися з кожним роком. Їхня частка в розробці нових лікарських засобів буде падати. 

Чому? Річ у тім, що все більшу частку ринку медичних засобів будуть займати так звані biologicals, ліки біологічної природи. Їхні продажі невпинно зростають. За деякими прогнозами, наступного року 50 % продажів ліків буде припадати на біологічні ліки. Фармацевтичним компаніям фінансово вигідно виготовляти біологічні ліки, а не «хімічні».

Отже, стратегічно, на мій погляд, українська держава повинна вкладати кошти в розвиток сучасних напрямів у біології. Біологія – це майбутнє розробки ліків. 

Власне, яскравим підтвердженням цього є сучасні вакцини проти коронавірусу. Всі вони – продукт біологічних технологій, а не хімічних.

Повернемося до теми, чи в змозі національні наукові установи розробляти ліки.

На мій погляд, це цілком реально. Мої пропозиції ґрунтуються на досвіді, який ми отримали разом з академіком Михайлом Тукалом у 2017 році, коли за чималу суму продали ліцензію на користування двома нашими патентами українській фармацевтичній компанії. 

По-перше, потрібно внести зміни в українське законодавство. За нинішнього законодавства науковій установі вигідно передати права на патент майбутніх ліків лише у форматі ліцензійної угоди. Бізнес це не влаштовує. Він хоче отримати патент у повну власність. Думаю, що не помилюся, коли висловлю припущення, що за останні 10 років установи Національної академії наук України не продали жодного патенту бізнесу.

По-друге, не обов’язково, щоб, наприклад, наш Інститут молекулярної біології і генетики пройшов усі етапи розробки ліків.

Це надзвичайно дорого. Думаю, що не так багато фармацевтичних компаній у світі можуть профінансувати повний цикл розробки ліків.

Розробка ліків може тривати до 15 років і коштувати більше 3,5 мільярда доларів. Академічний інститут може працювати на першому етапі розробки ліків – drug discovery (винайдення ліків) – та продавати фармацевтичному бізнесу так звані лідерні сполуки – попередники ліків. У свою чергу бізнес може вкладати гроші в попередні клінічні дослідження і далі продавати патенти фінансово більш потужним фармацевтичним компаніям. Це світова практика.

По-третє, український бізнес потрібно залучати до державних програм з розробки нових лікарських засобів. Нещодавно я зустрічався з членами наглядової ради фармацевтичної компанії «ФАРМАК». У мене склалося враження, що у національної Big Pharma є обережний інтерес до перспективних розробок українських учених.

Бажано, щоб певний відсоток фінансування національної програми з розробки нових ліків припадав на комерційні фірми. Надзвичайно важливо залучати до рецензування поданих науковцями проєктів спеціалістів з цих комерційних фірм. Урешті-решт, це дасть змогу зламати існуючий соціалістичний принцип розподілення державних коштів на науку – усім потроху, а найбільше тому, хто найближче.

Я розумію, що деякі мої коментарі дискусійні, але сподіваюся, що вони будуть використані для розробки національної програми з розробки нових лікарських засобів.

д.х.н., проф. Сергій Ярмолюк,
Громадська спілка «НВЦ фітопрепаратів «ДОБРАДІЯ»,
Інститут молекулярної біології і генетики НАН України